Думки вчителя урвалися, коли з-за столиків у різних рядах одночасно підвелися дівчина і юнак, схожі.одне на одного манерою широко відкривати очі, від чого обоє мали здивований вигляд. Вони переглянулись, і юнак підняв руку долонею вгору — жест запитання.

— Чи правильно сказати, що весь історичний досвід стверджує неминучу перемогу вищих форм над нижчими як у розвитку природи, так і в зміні? — почав юнак.

— Правильно, Ларк, якщо виключити особливі збіги обставин, дуже рідкісні, як і все те, що виходить за межі великого діалектичного процесу усереднення, — відповів учитель.

— Наприклад, випадок із Зірдою, чиї мертві руїни поросли чорними маками? — запитала Пуна, витягуючись на весь невисокий зріст.

— Або інші, згодом відкриті планети, — додав учитель, — де є все для життя: голубе склепіння могутньої атмосфери, прозоре море й чисті річки, тепле світило. Але вітри перевівають мертві піски, і їх шум разом з шумом моря чи громовиці — єдині звуки, що порушують безгоміння неозорих пустель. Мисляче життя в дикій омані вбило себе і все живе, ледве доторкнувшись до могутності атома й космосу.

— Але ми вже заселили їх?

— Еге ж! Та яке це має значення для тих, чиї сліди мільйони років тому розвіялися пилом, не зберігши нічого, аби ми змогли зрозуміти, як і нащо вони знищили себе і все життя своєї планети!

У прохід між столиками ковзнула Айода — мовчазна й полум’яна, схожа на стародавніх дівчат Південної Азії, які носили в зачісках або за поясами гострі кинджали й сміливо послуговувалися ними, коли треба було захистити свою честь.

— Щойно я читала про мертві цивілізації нашої Галактики, — сказала вона низьким голосом, — не вбитих, не таких, які самознищились, а саме мертвих.